Про Україну, голубці і …кохання

Розмова з Людмилою Нільсен, керівником «Української спілки Ругаланду»

Людмила Нільсен очолює «Українську спілку Ругаланду» вже третій рік. Народилася та виросла в столиці України. До Норвегії переїхала 15 років тому. Сьогодні погодилася розповісти нам про  частинку України в Норвегії,  плани на майбутнє та навіть про кохання.

«Українська спілка Ругаланду» – офіційна спільнота українців в Норвегії. Зареєстрована 9 березня 2015 року. Спільнота існувала задовго до офіційного статусу. Мета «Української спілки Ругаланду» – поширення української культури та мови, підтримка українців в Норвегії. 

Написати «Українській спілці в Ругаланді» можна на електронну пошту: ukrrogaland@gmail.com

Автор: Людмило, скільки людей налічує «Українська спілка Ругаланду» сьогодні?

Людмила: В 2015 році офіційно нас було 37 українців. В 2016 спілка налічувала 58 членів. В 2017 році було 49 людей.  Минулого року – 42 людини. Але кількість офіційна відрізняється від фактичної, членів спілки значно менше, ніж насправді українців в Ругаланді. Цифра може відрізнятися вдвічі. В нас зареєстрована в інтернеті група «Українці в Ставангері», там нас –  330 членів. 

Чому так? Можливо, люди не хочуть сплачувати внески. (А: Членські внески «Української спілки Ругаланду» є щорічними і становлять 150 крон з особи). В нас такий український менталітет. Буває, люди кажуть: я от сплатив, а що мені за це буде? 

Я завжди пояснюю та звітую, що ці кошти йдуть на розвиток спілки. Ми купуємо олівці, папір, оплачуємо деякі витрати на забезпечення української школи. 

А: Розкажіть, з чого починалася «Українська спілка Ругаланду»?

Л: Ми давно хотіли, щоб це була офіційна спільнота. Ми, українці, збиралися завжди, але неофіційно. А так, офіційно, маємо більше прав: можемо щось організувати, просити приміщення. 

Тому одного разу, коли нас зібралося дуже багато, ми провели збори, написали протокол. І від того часу ми – офіційна спільнота. Це було 15 лютого 2015 року. 

Колись людей у спілці було більше. Нас об’єднували тодішні події в Україні,  війна. Ми були всі разом, виходили на демонстрації, проводили акції. Ми були єдиними. А з часом розійшлися по групах і нас відчутно поменшало.

А: Як живе спілка. Розкажіть про ваші зустрічі, святкування.

Л: Наша спілка завжди святкує День Конституції України, День Незалежності та українські різдвяні свята. Якщо є така нагода, збираємось частіше.  

Зустрічаємося у когось вдома, на Різдво дівчата і хлопці приходять в українських костюмах, ми робимо зірку, колядуємо, готуємо українські страви. 

Пригадую, три роки тому наші дівчата ще об’їжджали всіх українців в Ставангері та колядували їм. Це запам’яталося.

Також інколи ми винаймаємо приміщення в Ставангері та готуємо українські страви на продаж. Місцевим вони дуже подобаються, особливо українські голубці. Також борщ люблять і вареники. Дуже полюбляють наш медовичок, він «розходиться» зразу. 

Пригадую, як ми готували «українське кафе» вперше. Дуже хвилювалися і думали, що ніхто не прийде. Я замовила український одяг, хлопці одягнули національний стрій. Людей прийшло багато, ми навіть не встигали їх обслуговувати, але їжі було достатньо. Потім ми танцювали і співали українських пісень, всі були в захваті. Казали, що такого ніколи не бачили, було дуже весело. 

Гроші, які ми заробляємо у кафе, витрачаємо на школу, на продукти для наших зібрань, на допомогу Україні, особливо дітям. Ми купили Запорізькому шпиталю багато обладнання в лабораторію, обладнання в Охматдит.

Ми проводили б такі заходи частіше, але у нас нема приміщення. Ми зареєстровані на мою домашню адресу. 

Нам, насправді, дуже потрібне приміщення. Ми хотіли б і збори проводити, і частіше зустрічатися. Приміщення нам дають для спілки раз на місяць. Це приміщення з кухнею. Але там не все можна організувати. Можна клуб за інтересами, співи, щось пов’язане з приготуванням їжі… Це дуже обмежує. 

А: Знаємо, що приміщення має українська школа в Ругаланді. Розкажіть про неї.

Л: Українська школа в Ругаланді створена на волонтерських засадах. Мета – поширення української мови, традицій, культури серед дітей. Школа розпочала свою роботу теж у 2015 році, тоді ж, коли була створена спілка. Спочатку діти навчалися лише двічі на місяць, по неділях. Зараз навчання проводяться три рази в місяць. 

Сьогодні також багато дошкільнят хочуть навчатися. Тому є ймовірність, що ми відкриємо ще й недільну дошкільну школу.

А: Чи підтримуєте ви зв’язок з Консульством України в Норвегії?

Л: Так, ми комунікуємо, є підтримка. Ми домовилися про співпрацю, нам подарували багато книжок шкільних. Дуже гарні підручники, їх везли з України. 

Також бувають виїзні засідання в Ставангері, приїжджає консул. 

А: Чи звертаються до вас, як до голови «Української спілки Ругаланду», місцеві українці за допомогою?

Л: Найчастіше звертаються за порадами. Наприклад, запитують про медицину, як лікаря знайти, про освіту. Часто є побутові питання: що де купити, куди поїхати… 

Багато українців приїжджають на роботу, не маючи візи, не знаючи мови. Бо в Україні начитаються неправдивих оголошень, що тут начебто набирають робочих на нафтові вишки без знання норвезької. В результаті вони приїжджають, а тут їх ніхто не чекає. Не все так просто.

А: Що порадите новачкам, які тільки переїхали до Норвегії та Ругаланду зокрема?

Л: Йти на мовні курси, офіційно реєструватися одразу. Це допомагає з пошуком роботи і різноманітних курсів. Раджу шукати друзів серед українців, норвежців та інших національностей, бути відкритими і не боятися комунікувати. Ніхто вас не зацькує, якщо ви погано говорите, чи  бідно одягаєтесь. Ніхто на це не дивиться. Люди тут відкриті. Норвежці – нація дуже відрита і водночас консервативна, але вони завжди допоможуть.

А: А тепер поділіться з нами особистим. Як ви потрапили до Норвегії, яка ваша історія?

Л: Все просто. Я вийшла заміж за норвежця. Але з країною познайомилася задовго до цього. Якось я приїхала сюди у робоче відрядження. Мені сподобалася ця країна. 

Познайомилися ми з чоловіком в інтернеті. На сайті він побачив моє оголошення і сказав, що навіть не вагався, написав зразу. Бо не така, як всі дівчата «з купою косметики». (А: Сміється) Сказав, що я незвичайна і проста. Йому сподобалося моє фото на фоні моря. 

Відвідував мене разів десять в Україні. Два роки ми листувалися, я сюди їздила, ходили в гори. В 2004 році я сюди переїхала на постійно. Переїзд для мене не був важким: батьки померли, дочка вже була дорослою. В Україні у мене залишилися тільки кузени та друзі.

Ще в Україні я пішла на курси водіння, на курси норвезької мови, я була добре підготовлена.  Вже через рік я пішла тут на роботу. 

А: Чи бувало, що подруги просили їм теж знайти тут чоловіка після вашого переїзду до Норвегії?

Л: Аякже, особливо в перші роки після мого переїзду. Але «свахою» стати так і не довелося. Знаю багатьох тут чоловіків самотніх, яким по 50 років. Але вони не одружуються, не знаю чому, живуть в своє задоволення. А ще в деяких дуже високі вимоги. Якось я розмовляла з чоловіками у нас в університеті, а вони кажуть: «А може, вона приїде, мене використає і втече». 

А: Чи буває ваш чоловік в Україні? Що йому там до вподоби?

Л: Так, ми відвідуємо мою Батьківщину раз в рік. В Україні йому все сподобалося. Місто Біла Церква дуже припало до душі. Захопився нашою оперою, ходив туди щодня. Полюбив «Запорожець за Дунаєм», танці українські. На кораблику по Дніпрі подобається йому кататися, подобаються українські ресторани з піснями і  танцями. Особливо ті, де наливають при вході і при виході. (А: Сміється) Це незвично, для нього.

А: Що з українського залишилося у вашій норвезькій оселі?

Л: Я чоловікові часто готую каструлю українського борщу, каструлю голубців. І кажу, що це на три дні. І син його теж любить. Трохи набридає кожного дня одна і та сама страва, але їжу ми не викидаємо. Мої бабуся з дідусем померли під час Голодомору, це був 1933 рік під Білою Церквою. З десяти їхніх дітей вижили тільки троє чи четверо. Це досі болить. 

Часто вдома обговорюємо українські новини. Тривожить нескінченна війна, незрозуміло, що відбувається. Тривожить корупція, яка процвітає, низький рівень життя пенсіонерів, проблеми бездомних тварин. 

Я вирощую свої огірки тут. Я все адаптувала під себе. Норвежцям даю рецепти страв українських: голубців, салатів. 

Ще дотримуюсь українських традицій: якщо приходять гості, я кажу: через поріг нічого не давати, не свистіти в хаті.

А: Що ви хотіли б в Україні впровадити норвезького?

Л: Культуру. Тут все на довірі. Якщо ти щось загубив – ніхто нічого твого не візьме, все повернуть. Тут ніхто не краде, всі чесні. Наприклад, я пішла в кафе, а готівку забула – мені дозволять поїсти, а гроші принести пізніше.

Тут все на довірі. Тут тобі всі посміхаються. А в Україну приїдеш з посмішкою – на тебе будуть всі дивитися, як на дурня. 

В Україні дуже велика різниця між бідними і багатими. Стоять старенькі бабусі – продають насіння чи овочі на вулиці. Мого чоловіка це шокувало. Бо в Норвегії пенсіонерки роблять манікюр і відпочивають. Наші не можуть собі такого дозволити. У свої 70 років в Норвегії жінка ще молода, катається на лижах, велосипеді.  А в нас пенсії не вистачає на найменші потреби. Коли приїжджаю до Києва, люди бідкаються на велику квартплату. 

Та маю щиру надію, що все в Україні з часом буде добре!

Розмовляла Мар’яна Могитич – Пітковська