Статті Як верхівцевський Челентано вчить української скандинавських водіїв By Mosand Olga Posted on 02.12.2019 2 min read Коментарі Вимкнено до Як верхівцевський Челентано вчить української скандинавських водіїв 0 70 Share on Facebook Share on Twitter Share on Reddit Share on Pinterest Share on Linkedin Share on Tumblr Анатолій Ручка – особистість у районі досить відома і колоритна. У цього чоловіка, котрий мешкає у Верхівцевому, не тільки біографія багата – він сам є яскравим уособленням живого козацького духу. Про що свідчать хоча б і його вуса. Отож, в один із своїх приїздів із-за кордону, де він працює за контрактом, пан Анатолій завітав до редакції нашої газети, аби поговорити про сучасних козаків, а також про те, як ведеться українським заробітчанам у скандинавських країнах. Якщо вам цікаво дізнатись, яке козацьке імення він має, як коротає довгу дорогу у норвезьких фьордах, які пісні звучать у кабіні його службового авто, тоді ця бесіда – саме для вас. -Пане Анатолію, як правильно до вас звертатися: так, як я це зробила, чи на ім’я та по батькові? -Якщо б я сам представлявся, то сказав би, що я – козак Мажа, військо Запорізьке Низове, Кодацькапаланка. -А чому саме так? -Бо так було у запорожців. Коли чоловік приходив на Січ, то він забував своє попереднє ім’я та отримував нове – як його товариство назве. От чому, наприклад, козак Мажа? Бо так товариство мене нарекло. Як тебе назвуть, так і будеш носити. Як назвуть Соплею, так ти й будеш Соплею. -А чого саме Мажа? -Я завжди кажу: «У Вікіпедії пошукайте!» -Добре, подивлюсь. -Так, щоб вам цікаво було. А так розкрий все…Скажу лиш, що серед всіх козаків-запорожців мене знають саме так. Інколи журналісти питають: «А як написати, хто ви по паспорту?» Тоді я називаюсь, а отак в спілкуванні проходить тільки козак Мажа. У мене саме під цим іменем є і сторінка у Фейсбуці. Я прийняв козацьку присягу у 2001 році. Це була Капулівка, Чортомлицька Січ, біля славного нашого полководця Івана Сірка. У 2005 році разом із ще двома козаками ми чайкою йшли від Каховки до Києва. -Що вам це дає, що ви – козак? -Я читав «Кобзар», і мене вразили слова Шевченка: «Славних пращурів хоробрих правнуки погані». Я думав: чому ж так? Бо ми не вшановуємо минувшину. Якщо шануватимемо, тоді протягуватиметься місток між минулим і майбутнім, тоді будуть справедливими слова про те, що козацькому роду нема переводу. Якщо ми будемо це культивувати, тоді в нас будуть свої національні здобутки. А якщо у нас все це забуте, то ми, даруйте, нікому не потрібні без обличчя. Просто так робочий люд і все. А якщо ми сформуємось, як нація, і нам буде що показати, щоб до нас у гості їхали і бачили те, що ми зробили, це буде славно. Отже, без минулого немає майбутнього. -Ви – така сучасна людина, а що вам цікаво в минулому? -Багато речей. Наприклад, я зацікавився історією мого роду, який походить з Полтавщини, Гадяцького повіту. Як це цікаво! Я дійшов тільки до третього коліна. -А ви сам де народилися? -У Верхівцевому. А під сучасним Вільногірськом, як іти по балці у бік П’ятихаток, був хутірок Полтава, там мій прапрадід купив землю. Коли Катерина розігнала Січ, там були вільні землі, і вона стала їх продавати. А козаки Ручки були заможні, вони приїхали, купили і почали хазяйнувати. Коли прийшли більшовики, то вони сказали діду все здати в колгосп – млин, коней, воли. Він не здав, тож їх вислали у Вологодську область. Мій батько перед війною повернувся у рідні краї, на свою землю. І звідси почалось відродження роду. Тому і там, і тут є Ручки. -Пане Анатолію, а що вам хочеться від життя? -Жити і творити. А життя дає все. Тільки займайся чимось. От мені, наприклад, хочеться створити власний осередок за прикладом одного козака. От у селі Галушківка Петриківського району він скупив п’ять хат, і там стоять коні Кодацької паланки. Мені б теж хотілося мати коней, навчати молодь козацьким звичаям. Це я планую таким займатися, але ніяк не можу осісти, бо мене кличе дорога. -Добре. А як вийшло так, що ви сіли на свого залізного коня і поїхали світ за очі? -Так я все життя пропрацював з авто- і мототехнікою. Ще в 1974 році у нашому Верхньодніпровську в ДОСААФі закінчив курси водіїв і пішов в армію. З того часу я – за кермом. -І не набридло вам за ці 45 років? -Ні, навпаки. Тут часу не вистачає, думаю: «Скільки ж мені залишилось! Ще хоча б сорок років проїздити». Адже я чимало світу бачив, але ще Америка залишилась, Австралія, Далекий Схід. Від Кавказу на Захід – оце всі країни, де я бував. Нині освоюю Скандинавію. -А як ви ризикнули так заїхати від дому? -А це – не ризик. Це – просто бажання і мета. Чому? Бо як водій я їду і завжди бачу обрій – місце, де небо сходиться з дорогою. Там завжди моя мета. Вона завжди попереду мене. -Чому саме Скандинавія? -Бо, по-перше, там мені ще не доводилось бувати, а по-друге, там особливий склад населення. Адже вікінги – це те, що пішло від нас. Бо коли за Литовського князівства король Вітовт ходив у нас по Чорному морю, то я їм нині кажу: «А ви знаєте, що саме він мене там залишив 800 років тому?» -Яким чином? -Він же не сам прийшов – була в нього свита, з якої там багато лишилося. Я думаю, що там – мої предки. То вони й так називають мене вікінгом, а я їм: «Ви дуже не шуміть, бо тут десь – мої землі! Я ось розберусь, так що ви ще винні мені за скільки років» (посміхається). -А коли ви вирушили до Скандинавії? -Два роки тому. Я працюю і повертаюсь. -Пане Анатолію, а якими були ваші перші враження від тих місць? -Що перевелися вікінги, як у нас козаки. Але в Україні – більший підйом у плані відродження національних традицій. Вони забули своїх пращурів, хоч є деякі з них, які тримаються таких гуртів. Та це – вже вище туди, на північ. А там, де пройшла євроінтеграція – Данія, Норвегія, Швеція – де мегаполіси, там це взагалі мало культивується. Багато хто там нас, козаків, і вікінгів плутає. -Так я як ви спілкуєтеся? Знаєте англійську? -Все-таки нагинаю їх на українську мову. -?! -Це неможливо, але я пробую. -Ви одне одного розумієте? -Так, як двоє дітей, які розмовляють різними мовами. Посадіть їх разом, і вони порозуміються. Так і в нас. Господь, як сказав? «Будьте, як діти!» Тобто не надто переймайтеся. Адже мені доводиться спілкуватися з водіями, які їдуть з усього світу. Сідаємо і показуємо на гаджетах, хто чим займається, і так розуміємося. -Зараз це справді простіше робити, бо є засоби зв’язку, електронний перекладач. Вам з якої країни довелось починати свій шлях на Захід? -Їздити за кордон я почав ще в 90-х роках. Першою тоді була Польща. -А із скандинавських країн, оце зараз? -Починав з Литви, з литовської транспортної фірми. -В підписуєте контракт? -Звичайно. Щоб усе було на законних підставах. Щоб мене ніхто не «кинув», податки платяться. З угоди йде пакет документів, без яких далі – зась. -Де ви там проживаєте? -В кабінах. -Так? -А кабіна в мене яка! -Але ж туалету і душу в ній немає. -Туалет і душ у мене є на стоянці. А от в американців – усе із собою. У них окрема кімната знаходиться за кабіною водія. Він кабіну зачиняє і йде туди відпочивати. Там у нього все: кухня, туалет, душ. -Вам доводилось бачити таке авто? -Я не те що бачив його – сидів у ньому, їздив на цих машинах! І тут їх можна мати, але вони надто дорогі в обслуговуванні. Європейське вантажне авто економне, бо не має стільки відділів, як американське. Американці глузують з європейців: мовляв, ми, водії, і працюємо, і живемо в одному місці. А це неможливо, бо треба робоче місце закрити, вийти і забути на час відпочинку. -В принципі вони праві. -Так. Чому вони це й зробили, бо у них рівень цивілізації це дозволяє. Якби ви бачили їхні майданчики для транспорту!.. Підігнав машину, в розетку включив – все працює: кухня, телевізор. Туалет і душ працює, бо шлангу під’єднав. Їхні стоянки розраховані на всі комунікації. -Для нас це дуже незвично, на рівні фантастики. -Так, в цьому плані проти них ми живемо ще в печерному віці. Не кажучи вже про наші дороги. Багато хто питає, чи можна по наших дорогах безпечно їхати, то ми жартуємо, що тільки на танкові. -У нас же таких автобанів, як за кордоном, немає… Зараз можете пригадати свої враження, коли вперше виїхали на справжній автобан? -Впереше на автобан я виїхав ще в 1975році під час служби в армії. Мене призвали в команду 280, це була група радянських військ в Німеччині. Я ще тоді побачив це життя і в нього закохався… Німецькі автобани – всі бетонні, бо німці люблять бетон. І ми на військових «уралах» з причепом долали тоді їхні автобани. -А ви на той час мали водійські права? -Я давно займався авто технікою. Взагалі я з юності займався мотокросом. Для мене техніка – це все. Пригадую тодішній Дніпродзержинськ, спортклуб «Победа». -Ви там познайомилися з однодумцями? -У мене була мета – мотоцикли, і вона мене вела. Але ми були не рокерами, які красуються на дорогих мотоциклах. Для нас мотокрос по пересіченій місцевості – це… можливо, ви колись бачили гонки «Париж-Дакар»? Оце мене захопило було так, що ого! То в мене ще до армії був юнацький розряд по мотокросу. То коли командир в армії запитав, чи є в кого з нас досвід водіння грузовика, я підняв руку. От ви кажете: як це відважитися? Та не треба відважуватися, треба просто братися за справу! -То ви – авантюрист? -Так. Щось є від Челентано. Ось такого плану. Його перший фільм «Серафіно» бачили? Класний! Далі будь-які порівняння недоречні. -Пане Анатолію, коли ви стали їздити закордонними шляхами, вам було важко чи легко? -Спочатку було легко. Адже там правила трохи інші, устрій по-іншому, але тоді, в 70-х, я був молодий і залюбки вчився – як дихав. А зараз, коли я 40 років працював на вітчизняних автошляхах, перейти на інші, це треба змінити мислення. Тому зараз важко: слід переламать оте старе і збудуватьнове. Це непросто, але я став розвиватися. -Чи можна дізнатись, як ви там, за кордоном, проводите свій вільний час? -Оце ж так і буває. Я став і пишу в Інтернеті: я такий-то зупинився на вихідні в Осло, хто є з українців, відгукніться. Зразу купа дзвінків. Той тому дзвонить і знаходиться той, хто найближче до мене. -Але ж ви їх не знаєте! -Не знаю, але для мене головне те, що вони – українці! -І вам з ними цікаво? -Так! Вони приїздять по мене, забирають до себе додому. Там накривають стіл, ми сидимо, спілкуємося, співаємо українських пісень. І це – прекрасно! -Ось я дивлюся на ваші нашивки: добровольчий український корпус. Що це значить? -З листопада 2014-го по травень 2015-го я був у цьому добровольчому корпусі, у Правому секторі, який стояв тоді в Пісках. Це були госпітальєри, може, чули про Яну Зінкевич, це я в неї був водієм зі своїми побратимами. А потім зорганізувався новий медичний корпус, де требу були водії, то я пішов туди. Потім була Світлодарська дуга, Майорськ, Попасна. Коли мені стало 60 років, я поїхав пенсію оформляти. Оформив пенсію, а мій товариш з Литви запросив до себе. -А де ви познайомилися? -Це спілка офіцерів Литви, яка дуже допомагала нам на Сході – техніку підганяли, одяг, військове спорядження. Так ми познайомилися з Альгісом. Коли почалася заваруха, литовські офіцери кинули Радянську армію, повернулися додому і зробили революцію гідності у Литві. Їх позбавили військових звань, житла, а Даля (Президент Литви – Автор) їм усе повернула. У них – не так як у нас, коли добровольців усіх хочуть затерти, бо бояться оцих вольностей. А козак – це ж вільний воїн. Таким він був і є нині. -Пане Анатолію, у нас вийшла цікава бесіда, але про чимало речей ми все ж і не поговорили. Давайте домовимося, що це – перша, але не остання наша зустріч. Сподіваюсь, що нашим читачам теж буде цікаво дізнатись про те, наприклад, як живуть наші за кордоном. -Ніскільки не заперечую. -Тож дякую вам за те, що завітали до нас, і до нових зустрічей у редакції. Записала О.Чернявська Post Views: 54