Додому Статті Як верхівцевський Челентано вчить української скандинавських водіїв

Як верхівцевський Челентано вчить української скандинавських водіїв

2 min read
Коментарі Вимкнено до Як верхівцевський Челентано вчить української скандинавських водіїв
0
56

Анатолій Ручка – особистість у районі досить відома і колоритна. У цього чоловіка, котрий мешкає у Верхівцевому, не  тільки біографія багата – він сам є яскравим уособленням живого козацького духу. Про що свідчать хоча б і його вуса. Отож, в один із своїх приїздів із-за кордону, де він працює за контрактом, пан Анатолій завітав до редакції нашої газети, аби поговорити про сучасних козаків, а також про те, як ведеться українським заробітчанам у скандинавських країнах. Якщо вам цікаво дізнатись, яке козацьке імення він має, як коротає довгу дорогу у норвезьких фьордах, які пісні звучать у кабіні його службового авто, тоді ця бесіда – саме для вас.

-Пане Анатолію, як правильно  до вас звертатися: так, як я це зробила, чи на ім’я та по батькові?

-Якщо б я сам представлявся, то сказав би, що я – козак Мажа, військо Запорізьке Низове, Кодацькапаланка.  

-А чому саме так?

-Бо так було у запорожців. Коли чоловік приходив на Січ, то він забував своє попереднє ім’я та отримував нове – як його товариство назве. От чому, наприклад, козак Мажа? Бо так товариство мене нарекло. Як тебе назвуть, так і будеш носити. Як назвуть Соплею, так ти й будеш Соплею. 

-А чого саме Мажа?

-Я завжди кажу: «У Вікіпедії пошукайте!»

-Добре, подивлюсь. 

-Так, щоб вам цікаво було. А так розкрий все…Скажу лиш, що серед всіх козаків-запорожців мене знають саме так. Інколи журналісти питають: «А як написати, хто ви по паспорту?» Тоді я називаюсь, а отак в спілкуванні проходить тільки козак Мажа. У мене саме під цим іменем є і сторінка у Фейсбуці.

Я прийняв козацьку присягу у 2001 році. Це була Капулівка, Чортомлицька Січ, біля славного нашого полководця Івана Сірка. У 2005 році разом із ще двома козаками ми чайкою йшли від Каховки до Києва.

-Що вам це дає, що ви – козак?

-Я читав «Кобзар», і мене вразили слова Шевченка: «Славних пращурів хоробрих правнуки погані». Я думав: чому ж так? Бо ми не вшановуємо минувшину. Якщо шануватимемо, тоді протягуватиметься місток між минулим і майбутнім, тоді будуть справедливими слова про те, що козацькому роду нема переводу. Якщо ми будемо це культивувати, тоді в нас будуть свої національні здобутки. А якщо у нас все це забуте, то ми, даруйте, нікому не потрібні без обличчя. Просто так робочий люд і все. А якщо ми сформуємось, як нація, і нам буде що показати, щоб до нас у гості їхали і бачили те, що ми зробили, це буде славно. Отже, без минулого немає майбутнього.

-Ви – така сучасна людина, а що вам цікаво в минулому?

-Багато речей. Наприклад, я зацікавився історією мого роду, який походить з Полтавщини, Гадяцького повіту.  Як це цікаво! Я дійшов тільки до третього коліна.

-А ви сам де народилися?

-У Верхівцевому. А під сучасним Вільногірськом, як іти по балці у бік П’ятихаток, був хутірок Полтава, там мій прапрадід купив землю. Коли Катерина розігнала Січ, там були вільні землі, і вона стала їх продавати. А козаки Ручки були заможні, вони приїхали, купили і почали хазяйнувати.

Коли прийшли більшовики, то вони сказали діду все здати в колгосп – млин, коней, воли. Він не здав, тож їх вислали у Вологодську область. Мій батько перед війною повернувся у рідні краї, на свою землю. І звідси почалось відродження роду.  Тому і там, і тут є Ручки. 

-Пане Анатолію, а що вам хочеться від життя?

-Жити і творити. А життя дає все. Тільки займайся чимось. От мені, наприклад, хочеться створити власний осередок за прикладом одного козака. От у селі Галушківка Петриківського району він скупив п’ять хат, і там стоять коні Кодацької паланки. Мені б теж хотілося мати коней, навчати молодь козацьким звичаям. Це я планую таким займатися, але ніяк не можу осісти, бо мене кличе дорога. 

-Добре. А як вийшло так, що ви сіли на свого залізного коня і поїхали світ за очі?

-Так я все життя пропрацював з авто- і мототехнікою. Ще в 1974 році у нашому Верхньодніпровську в ДОСААФі закінчив курси водіїв і пішов в армію. З того часу я – за кермом.

-І не набридло вам за ці 45 років?

-Ні, навпаки. Тут часу не вистачає, думаю: «Скільки ж мені залишилось! Ще хоча б сорок років проїздити». Адже я чимало світу бачив, але ще Америка залишилась, Австралія, Далекий Схід. Від Кавказу на Захід – оце всі країни, де я бував. Нині освоюю Скандинавію.

-А як ви ризикнули так заїхати від дому?

-А це – не ризик. Це – просто бажання і мета. Чому? Бо як водій я їду і завжди бачу обрій – місце, де небо сходиться з дорогою. Там завжди моя мета. Вона завжди попереду мене. 

-Чому саме Скандинавія?

-Бо, по-перше, там мені ще не доводилось бувати, а по-друге, там особливий склад населення. Адже вікінги – це те, що пішло від нас. Бо коли за Литовського князівства король Вітовт ходив у нас по Чорному морю, то я їм нині кажу: «А ви знаєте, що саме він мене там залишив 800 років тому?»

-Яким чином?

-Він же не сам прийшов – була в нього свита, з якої там багато лишилося. Я думаю, що там – мої предки. То вони й так називають мене вікінгом, а я їм: «Ви дуже не шуміть, бо тут десь – мої землі! Я ось розберусь, так що ви ще винні мені за скільки років» (посміхається).

-А коли ви вирушили до Скандинавії?

-Два роки тому. Я працюю і повертаюсь. 

-Пане Анатолію, а якими були ваші перші враження від тих місць?

-Що перевелися вікінги, як у нас козаки. Але в Україні – більший підйом у плані відродження національних традицій. Вони забули своїх пращурів, хоч є деякі з них, які тримаються таких гуртів. Та це – вже вище туди, на північ. А там, де пройшла євроінтеграція – Данія, Норвегія, Швеція – де мегаполіси, там це взагалі мало культивується. Багато хто там нас, козаків, і вікінгів плутає.

-Так я як ви спілкуєтеся? Знаєте англійську?

-Все-таки нагинаю їх на українську мову. 

-?!

-Це неможливо, але я пробую.

-Ви одне одного розумієте?

-Так, як двоє дітей, які розмовляють різними мовами. Посадіть їх разом, і вони порозуміються. Так і в нас. Господь, як сказав? «Будьте, як діти!» Тобто не надто переймайтеся. 

Адже мені доводиться спілкуватися з водіями, які їдуть з усього світу. Сідаємо і показуємо на гаджетах, хто чим займається, і так розуміємося.

-Зараз це справді простіше робити, бо є засоби зв’язку, електронний перекладач. Вам з якої країни довелось починати свій шлях на Захід?

-Їздити за кордон я почав ще в 90-х роках. Першою тоді була Польща.

-А із скандинавських країн, оце зараз?

-Починав з Литви, з литовської транспортної фірми. 

-В підписуєте контракт?

-Звичайно. Щоб усе було на законних підставах. Щоб мене ніхто не «кинув», податки платяться. З угоди йде пакет документів, без яких далі – зась. 

-Де ви там проживаєте?

-В кабінах.

-Так?

-А кабіна в мене яка! 

-Але ж туалету і душу в ній немає.

-Туалет і душ у мене є на стоянці. А от в американців – усе із собою. У них окрема кімната знаходиться за кабіною водія. Він кабіну зачиняє і йде туди відпочивати. Там у нього все: кухня, туалет, душ. 

-Вам доводилось бачити таке авто?

-Я не те що бачив його – сидів у ньому, їздив на цих машинах! І тут їх можна мати, але вони надто дорогі в обслуговуванні. Європейське вантажне авто економне, бо не має стільки відділів, як американське. Американці глузують з європейців: мовляв, ми, водії, і працюємо, і живемо в одному місці. А це неможливо, бо треба робоче місце закрити, вийти і забути на час відпочинку.

-В принципі вони праві.

-Так. Чому вони це й зробили, бо у них рівень цивілізації це дозволяє. Якби ви бачили їхні майданчики для транспорту!.. Підігнав машину, в розетку включив – все працює: кухня, телевізор. Туалет і душ працює, бо шлангу під’єднав. Їхні стоянки розраховані на всі комунікації.

-Для нас це дуже незвично, на рівні фантастики.

-Так, в цьому плані проти них ми живемо ще в печерному віці. Не кажучи вже про наші дороги. Багато хто питає, чи можна по наших дорогах безпечно їхати, то ми жартуємо, що тільки на танкові.

-У нас же таких автобанів, як за кордоном, немає… Зараз можете пригадати свої враження, коли вперше виїхали на справжній автобан?

-Впереше на автобан я виїхав ще в 1975році під час служби в армії. Мене призвали в команду 280, це була група радянських військ в Німеччині. Я ще тоді побачив це життя і в нього закохався… Німецькі автобани – всі бетонні, бо німці люблять бетон. І ми на військових «уралах» з причепом долали тоді їхні автобани.

-А ви на той час мали водійські права?

-Я давно займався авто технікою. Взагалі я з юності займався мотокросом. Для мене техніка – це все. Пригадую тодішній Дніпродзержинськ, спортклуб «Победа».

-Ви там познайомилися з однодумцями?

-У мене була мета – мотоцикли, і вона мене вела. Але ми були не рокерами, які красуються на дорогих мотоциклах. Для нас мотокрос по пересіченій місцевості – це… можливо, ви колись бачили гонки «Париж-Дакар»? Оце мене захопило було так, що ого! То в мене ще до армії був юнацький розряд по мотокросу. То коли командир в армії запитав, чи є в кого з нас досвід водіння грузовика, я підняв руку. От ви кажете: як це відважитися? Та не треба відважуватися, треба просто братися за справу!

-То ви – авантюрист?

-Так. Щось є від Челентано. Ось такого плану. Його перший фільм «Серафіно» бачили?  Класний! Далі будь-які порівняння недоречні. 

-Пане Анатолію, коли ви стали їздити закордонними шляхами, вам було важко чи легко?

-Спочатку було легко. Адже там правила трохи інші, устрій по-іншому, але  тоді, в 70-х, я був молодий і залюбки вчився – як дихав. А зараз, коли я 40 років працював на вітчизняних автошляхах, перейти на інші, це треба змінити мислення. Тому зараз важко: слід переламать оте старе і збудуватьнове. Це непросто, але я став розвиватися. 

-Чи можна дізнатись, як ви там, за кордоном, проводите свій вільний час?

-Оце ж так і буває. Я став і пишу в Інтернеті: я такий-то зупинився на вихідні в Осло, хто є з українців, відгукніться. Зразу купа дзвінків. Той тому дзвонить і знаходиться той, хто найближче до мене. 

-Але ж ви їх не знаєте!

-Не знаю, але для мене головне те, що вони – українці!

-І вам з ними цікаво?

-Так! Вони приїздять по мене, забирають до себе додому. Там накривають стіл, ми сидимо, спілкуємося, співаємо українських пісень. І це – прекрасно!

-Ось я дивлюся на ваші нашивки: добровольчий український корпус. Що це значить?

-З листопада 2014-го по травень 2015-го я був у цьому добровольчому корпусі, у Правому секторі, який стояв тоді в Пісках. Це були госпітальєри, може, чули про Яну Зінкевич, це я в неї був водієм зі своїми побратимами. А потім зорганізувався новий медичний корпус, де требу були водії, то я пішов туди. Потім була Світлодарська дуга, Майорськ, Попасна. Коли мені стало 60 років, я поїхав пенсію оформляти. Оформив пенсію, а мій товариш з Литви запросив до себе.  

-А де ви познайомилися?

-Це спілка офіцерів Литви, яка дуже допомагала нам на Сході – техніку підганяли, одяг, військове спорядження. Так ми познайомилися з Альгісом. Коли почалася заваруха, литовські офіцери кинули Радянську армію, повернулися додому і зробили революцію гідності у Литві. Їх позбавили військових звань, житла, а Даля (Президент Литви – Автор)  їм усе повернула. У них – не так як у нас, коли добровольців усіх хочуть затерти, бо бояться оцих вольностей. А козак – це ж вільний воїн. Таким він був і є нині.

-Пане Анатолію, у нас вийшла цікава бесіда, але про чимало речей ми все ж і не поговорили. Давайте домовимося, що це – перша, але не остання наша зустріч. Сподіваюсь, що нашим читачам теж буде цікаво дізнатись про те, наприклад, як живуть наші за кордоном. 

-Ніскільки не заперечую.

-Тож дякую вам за те, що завітали до нас, і до нових зустрічей у редакції.

Записала О.Чернявська

Load More By Mosand Olga
Load More In Статті
Comments are closed.

Перегляньте також

100 ліття від дня народження Миколи Радейка

В Осло 2 жовтня 2020 відзначили 100-річчя від дня народження українського патріота, очільн…